Флешбек

Багато українців вперше почули про Бруней в 2011 році коли тодішній очільник держави, одіозний Віктор Янукович полетів з офіційним президентським візитом в далекий, маловідомий Бруней. Якщо вірити пресі, то в Брунеї Янукович вперше заговорив англійською, причому заговорив так, що приймаючим дипломатам не залишалось нічого іншого, ніж подарити Віктору подарок – довгоносу мавпу, яка є символом і гордістю держави.

Власне ця інформація відклалась в моїй памяті і відіграла вирішальну роль при визначенні наступної подорожі. Приближався час робити візаран, про який я писав в одній із попередніх статей, вірніше не приближався, а наступав через тиждень. Як завжди я чекав до кінця, щоб запалити інтерес до поїздки і залишити її на волю випадку. Цього разу бюджет був лімітований і мій список обмежився буквально 3 державами, куди я міг дозволити поїздку. Гортаючи всі доступні варіанти авіабілетів на Air Asia,  я побачив, О так, Бруней і ні на хвилину не задумуючись, із усмішкою, забронював квитки туди і назад.

Місто – привид

Прилетів в Бруней в суботу перед обідом і в мене залишалось 30 годин, щоб в експрес режимі побачити місто і зрозуміти хоч трішки його культуру, забігаючи наперед, скажу, що я вклався із відривом 🙂

Перед поїздкою друзі попередили мене про вартість відпочинку в Брунеї та про те, що таксі не варто брати без крайньої потреби. Бруней – дорога держава. Тому я вийшов з літака і відразу попрямував на автобусну зупинку. Працівники аеропорта сказали, що автобус приїжджає із інтервалом в 30 хв. Я прочекав 50, і яке моє здивування було, коли до зупинки підїхав автобус, який дуже нагадував УАЗ-3741, або як частіше кажуть “Буханка”. Копія УАЗ, тільки більший і дуже веселого світло – зеленого кольру. “Буде весело” – подумав я і сів в автобус. Двері за мною закрились напівавтоматичним способом, “напів” – тому, що закрила їх рукою кондуктор автобуса. Ми рушили, і як уже “битий” мандрівник ввімкнув оффлайн карту із GPRS на телефоні, щоб слідкувати за нашим пересуванням. Я приблизно знав де знаходиться хостел, куди я хотів заселитись, але не був впевнений, що автобус їде саме туди. Тому слідкував коли ми приблизимось до хостелу, щоб вчасно вийти. Все йшло добре, доки я не зрозумів, що ми їдемо в протилежну від міста сторону. Аеропорт знаходиться за 7 км. від міста, тому на карті чітко було видно маршрут і правильний напрям руху. Я вирішив почекати і глянути, що буде далі. Позаду мене сиділи 2 хлопці і голосно між собою говорили про те, що вони збираються в хостел в центрі міста, тому я зрозумів що нам по дорозі, і якщо що, буде з ким “горе” розділити 🙂

Ми все віддалялись і віддалялись від аеропорта та явно не в сторону міста, а я дивився в вікно автобуса і насолоджувався природою та чистотою провінційного Брунею. Коли ми практично доїхали до моря, щось мені почало підказувати, що скоро ми розвернемось, так і сталось. Ми розвернулись і поїхали в протилежному напрямку – нарешті вже в напрямку міста Бандар – Сері – Бегаван, столиці Брунею. Виявляється, це рейсовий автобус і він всього-навсього їхав по маршруту, ну що зробиш, такий в нього маршрут. 🙂

Після того як ми розвернулись, водій ще 20 хв. прочекав в полі, так як ми випереджали графік, і дорога в 7 км. зайняла в мене 2 години.

Нарешті ми в світло-зеленому УАЗі заїхали в місто і перше, що кидалось в очі – Prime Minister’s Office. Величезна територія обгороджена трьохметровим парканом із цілими житловими комплексами, власною екосистемою, фонтанами і водоспадами. Крайня стіна паркану, яка проходила біля дороги, тягнулася 3 км, практично аж до в’їзду в центр міста. Вав, я був в Межігір’і відразу на другий день, як тільки відкрили його для відвідувачів, але “батя” явно рівнявся на більше.

Prime Minister’s Office

Другим, що в мене викликало подив – була абсолютна відсутність людей на вулицях, тільки зрідка неспішно проїжджали машини. Бруней – мусульманска держава із строгими ісламськими законами. Коли я туди приїхав був початок Рамадану і всі люди знаходились або в мечеті або вдома очікуючи заходу сонця і брейкфасту. Рамадан для мусульман – це найбільше свято, хоча я наразі проживаю в мусульманскій державі, основні його особливості побачив в Брунеї а не в Малайзії.

В автобусі я познайомився із хлопцями, які позаду голосно обговорювали хостел в центрі міста. Хлопці виявились невтомними мандрівниками із Канади. Джордж невпинно подорожує уже 11 місяців, а Граем приєднався до нього 6 місяців назад. Їм по 23 роки і в їхньому списку уже більше 20 держав, а до кінця року ще хочуть підкорити 5. Незважаючи на канадське громадянство, Джордж декілька місяців працював в Австралії на фермі, заробляв на поїздку, а Граем підобляє в Азії викладачем англійсьої і мріє пожити в Україні. Ми вийшли із ними на одній зупинці і пізніше розділили одну кімнату.

Джордж крайній справа, відразу біля нього Грехем.

Джордж крайній справа, відразу біля нього Граем.

Ідилія

В Брунеї дуже спокійно і тихо. Мало хто знає, але це одна із найбагатших та найзабезпеченіших держав у світі, рівень життя надзвичайно високий, а корінні брунейці практично не працюють. Великі статки плюс безкоштовна освіта та медицина – розкриває усмішки на обличчях людей та робить брунейців надзвичайно милими та дружелюбними. Рівень англійської приємно здивував, а привітність запамяталась надовго. Сервіс в місцях нище середнього класу практично відсутній, туристів дуже мало. Спорт в повазі, по парках чимало бігунів та велосипедистів.
img_3085

Sultan Omar Ali Saifuddin Mosque

Крім вищеописаного в столиці Брунею робити нічого. Розваги, як такі відсутні, все розмірено і скучновато. Одного дня вистачило для того щоб побачити та вивчити місто, яке запам’яталось, як одне із найспокійніших та безтурботніших.

Отримувати оновлення

No spam guarantee.