За тридцять хвилин до…

Перші сумніви почали навідуватися до мене десь на підльоті до Делі. До цього моменту я не сприймав цю мандрівку всерйоз. І справді, усі мандрують, чому я не можу? Але коли шляху назад уже немає, ти починаєш сприймати все трошки інакше. Я ніколи раніше не мандрував так далеко. Я один. Я знаю англійську на рівні… погано. Дуже погано. Індія — це тобі не в Одесу з’їздити на канікули. Тут усе інакше, тут усе не так, як у нас.

І от сиджу я біля вікна, спостерігаю, як наш літак плавно знижується. А за склом величезне місто, якому кінця і краю не видно. Це не те, що на смартфоні мапу розглядати. Це реально величезний мегаполіс. «Ну що ж, хотів погратися в мандрівника, ось тобі гарна нагода. Тільки одна умова: з цієї гри можна вийти тільки через два місяці.» Так, моя мандрівка була розрахована рівно на два місяці, квитки я взяв в обидва кінці.

І перше питання, яке стояло переді мною: а що я буду робити, коли вийду з аеропорту? Куди йти, на чому їхати, як сказати місцевому водію, куди мені треба? Скільки цей самий водій грошей захоче, і скільки йому дати? Адже я чув, що вони тут в Індії ще ті шахраї, і за кожну рупію прийдеться торгуватися чи не на смерть.

 

За тридцять хвилин після.

І от пройшовши всі процедури перевірок, отримавши штамп у паспорт, сиджу я біля обміну валют, чекаю, доки він відкриється. Курс в аеропорту поганий, а з дрібної валюти в мене лише 10 доларів, які зазвичай ніхто не хоче брати, бо вони більше на туалетний папір схожі. І раптом до мене підходить жінка, на вигляд років 40 — 45, і питає, коли відкриється обмінний пункт. Я був дуже радий зустріти людину, яка спілкується на знайомій мені мові. У такі моменти починаєш цінувати спілкування рідною мовою. Можливо хоч питання обміну грошей хтось допоможе мені вирішити. Трохи поспілкувавшись, з’ясувалось, що наші готелі розташовуються приблизно в одному районі міста, і ми вирішили їхати туди разом. До речі, мої 10 баксів так ніхто й не поміняв, і я був змушений позичити на проїзд у Світлани (так звали мою нову знайому).

Як виявилося потім, Світлана також подорожувала одна, і планувала їхати з Делі на Південь Індії та провести там деякий час. Це було несподівано для мене, адже коли я її побачив, мені здалось, що зараз до неї підійде її чоловік, двоє малолітніх дітей і подруга з купою валіз. Чимось вона була схожа на типових туристів-пакетників, що подорожують виключно all inclusive.

Пара перших вражень.

Взагалі-то я їх не рахував. Бо кожне враження — перше, але Делі залишив дуже сумнівне враження про Індію та індійців.

От ми вже їдемо в метро до залізничного вокзалу. Перед поїздкою я з’ясував, що район готелей знаходиться неподалік від вокзалу. Зорієнтуватись у Делі було не так важко, як я собі уявляв. У принципі, якщо ти живеш у мегаполісі, то будь яке інше місто буде для тебе більш-менш зрозумілим. Перша наша «пригода» чекала на нас як раз біля вокзалу. Але перш ніж розповісти про неї, треба обов’язково описати сам вокзал.Чи швидше те, що там відбувалось. То що ж у ньому такого? Коли я його вперше побачив, я був досить здивований. До цього часу я бачив таке лише в кіно. Повсюди лежали люди! Прямо на підлозі! Вони тут ночували. Розклали собі ковдру, на один край легли, іншим вкрилися. На годиннику була десь п’ята ранку. Брудні, обідрані, вони займали більшість приміщень и вестибюль вокзалу. Хтось спав, хтось їв, неподалік вокзалу хтось палив вогнища. Взагалі в Індії це є нормальним явищем, але тоді я ще не встиг до цього звикнути. Та й сам вокзал не відрізнявся вишуканою архітектурою.

Отже, ми знаходилися на східній стороні вокзалу, наші готелі були на протилежній стороні. Треба було якось перейти через залізницю. Для цього, зазвичай, на вокзалах є мости та підземні переходи. Але перш ніж їх шукати, я вирішив спитати в місцевих, як нам краще потрапити на західну частину вокзалу. Перший же допитаний нам індус сказав, що це не можливо, адже зараз там масові заворушення, і це є небезпечним. Те саме нам сказав і наступний опитаний. До речі, поки я спілкувався з місцевими хлопцями, я виявив, що мої знання англійської не такі вже й погані. Наприклад, Світлана знала англійську набагато гірше, але це не завадило їй побувати в Індії вісім разів. То що ж нам робити? Як потрапити на протилежну сторону? Я чомусь не повірив про заворушення, і вирішив, що треба шукати можливість потрапити на іншу сторону самостійну. Мапа в мене є, що ще треба? Як я і припускав раніше, через залізничні шляхи було прокладено два мости, і ми майже одразу їх знайшли. Ніхто нас не зупинив, ми спокійно перейшли на інший бік. І що ж ми виявили там? Заворушення? Може вони й були, а може й ні, та на момент нашого приходу вже все було спокійно. Так, там було дофіга людей, але в Делі їх усюди дофіга, але це ще не означає, що то масове заворушення.

«Довезу хоч до пекла. Не дорого.»

Як тільки ми спустилися зі сходів моста, на нас накинулася купа якихось сумнівних індійців, які одразу почали пропонувати нам підвести нас куди завгодно. Якщо вас оточили якісь обірванці та пропонують підвести — це нормально. У вас буде складатися враження, що вони вас на край світу відвезуть, і судячи з їх вигляду, за пару рупій. Не обманюйте себе. Вони без краплі сорому зависять ціну мінімум у двоє. Так що діліть на два й торгуйтесь. Вони будуть удавати, що ви збожеволіли, і за такі копійки ніхто вас не повезе. Повірте, повезуть. Індійців вони все одно катають дешевше, а ніж ви виторгуєте, так що не соромтесь. Тепер трохи про ціни на рікшу. Їх тут ще тук-туками називають. Це такий мопед із дахом та заднім сидінням на три тіла.

На момент нашого прибуття (січень 2017 року), майже до будь якої точки міста можна було доїхати за 120 — 150 рупій. Тобто на двох це по 60 — 75 рупій. Майже як місцеве метро. Якщо ви не один, краще в Делі пересуватись на авторікші.

До речі, якщо ви гарний водій, можете спробувати взяти на прокат скутер. Пальне тут коштує копійки, а на скутері ви зможете побачити набагато більше. Але попереджаю, що треба добре володіти транспортним засобом, адже правил дорожнього руху в Індії майже нема. Світлофор — це рідкість. Я скажу чесно, як вони їздять, так і не зрозумів. Як сказала мені Світлана: хто сигналить, той і правий. Тут постійні затори, усі їздять немов божевільні, але при цьому аварій я в Делі не бачив. І ще тут лівосторонній рух, не переплутайте!

Готель Світлани знаходився на Arakashan Road. Цю вулицю знають усі делійські перевізники. Там ціла купа готелів на будь-який смак.

Дешево й сердито. Сердито, тому що брудно, стрьомно, купа людей, і всі намагаються тебе кинути. Якщо ви приїхали туди взимку, заздалегідь питайте про гарячу воду. У Делі в цей час прохолодні ночі, та й у день не дуже спекотно. У готелях теж можна торгуватися, але тільки якщо ви не бронювали номер на booking.com чи agoda.com (такі сайти для бронювання готелів).

Тариф «Вас хочуть кинути».

Я вирішив зупинися в номері зі Світланою, щоби зекономити. До речі, хазяїн готелю сказав нам, що ніяких заворушень у Делі не було, а то нам там сказали спеціально, щоби відвадити клієнтів від цього району. Чи то правда, чи то ні, я сказати точно не можу. Що ж, ми вирішили зупинитися удвох. Так значно простіше вирішувати багато питань. До речі про питання. Нам потрібно було купити місцеву сім-карту. І взагалі, кожному, хто планує перебувати в Індії більше кількох тижнів просто необхідно приєднатись до якогось місцевого мобільного оператора. До якого? Ми брали Vodafone. Чи вдалим був наш вибір? А фіг його знає, я думаю, що всі оператори однакові. У когось інтернет кращій, у когось зв’язок, а в цілому всі вони шахраї. Головне, про що слід пам’ятати, що Індія велика, і якщо ви купили сімку десь у Делі, то в Гоа вона може бути вже в роумінгу, так що обов’язково з’ясуйте це питання!

Де ж купити сімку? Треба питати в місцевих. Сім-карти продають виключно з паспортом. Ми брали через хазяїна готелю, у якому ми зупинилися. Він відвіз нас до свого друга, що займався й сім-картами, і подорожами, і готелями, і він продав нам сімки. Усе було б нічого, якби він не намагався нас кинути, як в принципі й усі індійці, що пропонували нам свої послуги. Поки ми оформлювали сімки, цей добий чоловік хотів втюхати мені тур по Індії. Вивідав, що я планую подорож, і давай мені заливати, як він усе організує, як усе буде зручно, дешево, вигідно. Дуже красиво розповідав. Добре, що грошей у мене було не багато. Не ведіться на розповіді цих пройдисвітів! Усе то брехня, їх цікавлять лише ваші гроші. Й ось яскравий тому приклад. Купили ми сімки, встановили, поповнили через цього чолов’ягу рахунки, а у Світлани бац, і не працює! Спочатку нам казали, що треба почекати, потім ми поїхали до того дідька щоби він полагодив. Потім з‘ясувалося, що ті гроші, які Світлана віддала на поповнення рахунку якимось чином не потрапили на рахунок. Знову ми поїхали до нього. Ми йому одне кажемо, він нам відповідає інше. Дається взнаки мовне питання. Змарнували купу часу й нервів на цього злодія. Хвала Аллаху й Будді, що така проблема була лише з одною сім-картою.

Про всі випадки шахрайства я, звісно, розповідати не буду, але на останок я не можу не розповісти найяскравішу нашу історію. Прийшли ми якось до мечеті. Така собі гарна мечеть, Джама-Масджид, неподалік від червоного форту. Не Тадж-Махал звичайно, але варта кількох хвилин вашого часу. Там купа людей, усі ходять собі спокійно, ну й ми, звісно, теж пішли до неї. На вході до нас підходить такий собі чолов’яга в білих капцях и пропонує купити квиток, не дорого не дешево, а 300 рупій захотів. Я вже почав думати, щоби купити, але Світлана, яка в Індії вже не вперше, побачила, що каси немає, а всі інші заходять і ніяких квитків не покупають. Іншими словами, ця нехороша людина в білих капцях надрукувала собі квитків та ходить тут, продає усіляким дурням. Це був останній раз, коли я вірив індійцю без сумніву. Відтоді я кожне їхнє слово сприймав як щось із підвохом. Довіряй, але провіряй. Завжди. Я, звісно, не хочу сказати, що всі вони там такі покидьки, було дуже багато хороших людей на нашому шляху, але отаке воно було моє перше враження про індійців. Це виключно моє суб’єктивне враження, адже я дуже не люблю, коли мене хочуть надурити.

Декілька порад наостанок.

Що ще треба знати про Індію, якщо ти їдеш туди вперше? Там усі більш-менш розуміють англійську. Це їхній хліб. З кого ж ще сколотити грошей, як не з туристів. А туристи не спілкуються на хінді. Якщо ви заблукали, вам із радістю допоможуть знайти дорогу. Якщо ви користуєтесь чиїмось послугами, переконайтесь, що це безкоштовно. Бувають такі гіди, що пропонують свої послуги, допомогу, а потім просять грошей за цю саму послугу. Спочатку домовляйтесь про умови, а потім уже користуйтесь.

І на що таки варто подивитись у Делі? Ось невеличкий список: Червоний форт, форт Салімгарх, Джамі-Масджид, мавзолей Хумаюма, Пурана Кіла, Ворота Індії, Кутб-Мінар, Храм Лотоса.

Це такий собі мій ТОП. Є ще багато чого цікавого, але іншого я не бачив. Розповідати в подробицях про те, що ж воно таке, я, звісно, у цій статті не буду. Історій з описом пам’яток Індії ціла купа, не варто створювати ще одну. Але все таки дещо скажу: мавзолей Хумаюна найкращий. І найдорожчий. Також варто знати, що для індійців вхід у музеї в кілька (якщо не в кілька десятків) разів дешевший, ніж для інших туристів. Це так, до слова.

До речі, перед поїздкою я все по відмічав на карті. Це було досить цікаво, але користі з цього мало. Якщо ви користуєтесь авторікшою, вам не треба знати місця розташування місцевих пам’яток архітектури. Але якщо ви захочете трішки прогулятися, то краще мати мапу і знати приблизний напрямок руху, адже одного разу в іншому місті я, бувши впевненим, що йду до центру, таким чином потрапив на околицю міста. Раджу вам користуватись додатком maps.me, дуже якісні карти. Досить детальні, щоби не заблукати навіть у найвіддаленіших куточках Індії.

І якщо до вас будуть липнути місцеві жителі з проханням сфотографуватися з вами — не дивуйтесь. Так буду усюди. Є в індійців якась нездорова любов до фотографування з білими людьми. Я так і не зрозумів природу цього явища. Час від часу вони просто дістають цими проханнями. Не встигнеш позбутися одних бажаючих, як одразу підходять інші.

А як що до хорошого?

Мене часто питають, а що ж хорошого є в Делі? Ну, там багато хорошого… Наприклад… наприклад нічого! Делі — це пекло на землі, нікому не раджу їхати в цю діру! Ладно, звісно я жартую. Взагалі, якщо ви хочете побачити справжню Індію, не ту розмальовану, розпіарену, чисту и зализану, як десь у Гоа, то Делі це прекрасний вибір. І я наполегливо рекомендую досліджувати місто власними силами. Ніяких турів! Вони катають туристів на комфортабельних автобусах, з яких нічого не видно, і туристи бачать лише акуратні прибрані парки та вулиці, де їх вигулюють хитрі гіди. А потім в інтернеті гуляє ціла купа фото гламурного Делі. Досліджуйте самостіно, ходіть пішки, блукайте, спілкуйтесь із місцевими жителями, це реально цікаво! Ви побачите зовсім інше життя. Воно взагалі не схоже на наше! Дещо вам може здатися незрозумілим, можливо огидним, але в цьому й суть! Для індійців усі ці стрьомні речі є нормою, і більш того, воно щасливі!

Окремо хочу сказати, що в Делі варто побувати через величезну кількість пам’яток архітектури. Вони просто шикарні! Як я вже писав вище, більш за все мене вразив мавзолей Хумаюма. Це такий делійський аналог Тадж-Махалу. Крім того, що він дуже красивий, там ще й шикарна атмосфера. Там дуже спокійно. Можливо мені так пощастило, а можливо там постійно так. Також варто відвідати фортецю Пурана Кіла. Перший раз ми потрапили туди вже в сутінках, і також було дуже атмосферно. У Делі дуже красива центральна частина міста, але там, зазвичай, багато людей, то ж це на любителя.

Отримувати оновлення

No spam guarantee.